П’єса «Голомоза співачка»

До 1948 р. Йонеско робив лише регулярні щоденникові записи і, за його
власними словами, відчував відразу до театру. 1950 р. в паризькому
«Театр де Ноктамбюль» («Театрі Сновид») режисер Н. Батай поставив першу
п’єса Йонеско «Голомоза співачка».

Приводом до написання п’єси стало ознайомлення автора із самовчителем
англійської мови. В безглуздості завчуваних фраз, у беззмістовності
діалогів, у банальності думок і алогічності ситуацій, описаних у
підручнику, Йонеско побачив відображення абсурдності людського буття.

Своє полювання на приховану реальність Йонеско розпочав з мови.

Його перша п’єса «Голомоза співачка» і була задумана як трагедія мови.

У пошуках нової естетики. «Голомоза співачка» має підзаголовок
«антип’єса». Йонеско, справді, пише твір, який руйнує канони
драматургічного роду.

«Голомоза співачка» — п’єса камерна, як, втім, і більшість п’єс Йонеско.
Головні персонажі — подружня пара Смітів і подружжя Мартінів, які
навідалися в гості до Смітів.

П’єса позбавлена традиційного сюжету, в ній, по суті, нічого не
відбувається. Персонажі обмінюються репліками, словами, в яких немає ні
нової інформації, ні оригінальної живої думки. Діалог у п’єсі будується
за принципом алогічності, руйнування причиново-наслідкових зв’язків.

Динамізм п’єси полягає в тому, що в міру наближення до фіналу мова
персонажів стає дедалі більше нечленороздільною, і в завершальній сцені
вони кидають в обличчя один одному вже не репліки і навіть не слова, а
окремі склади й звуки.

Автоматизм мови — головна тема «Голомозої співачки». П’єса Йонеско вчить
нонконформізму, розвінчує дрібного буржуа як тотального конформіста, як
людину сприйнятих нею ідей і гасел. 

Нафарширувавши текст стандартними підручниковими фразами, драматург
оголив на сцені відчуття, яке мав би пережити кожен, хто хоч раз бував
на мітингу, з’їзді, конференції, партійних зборах, творчому вечорі,
корпоративній вечірці чи будь-якому іншому заході, де збирається більше,
ніж одна істота.

А саме мова — це вже не засіб спілкування, люди говорять лише для того,
щоб нічого не сказати.

Завдяки «Голомозій співачці», зауважив Сартр, «виникає дуже гостре
уявлення про абсурдність мови: настільки, що не хочеться взагалі
говорити».

Можна б згадати й проникливе спостереження великого захисника
соцреалізму від шкідливих західних впливів Якова Фріда, мовляв, текст
«Голомозої співачки» «межує з ідіотизмом».

Окрім усього іншого, іронія долі тут полягає в тому, що текст самого
Фріда, як і присвячені драмі абсурду тексти Міхеєвої, Бояджієва чи
Абалкіна, цю межу легко долає, підтверджуючи цим, що Йонеско таки мав
рацію.